Сусіди

Сергій проходить повз пустий коридор. Дивиться на плакат з фотографією дружини та сина, який повісили парафіяни з рідної церкви. В кімнаті з рожевою стелею глибокий шрам на стіні — певно, уламок. Зала та дитяча, де спала Анічка з Тимофієм, зашиті ДВП-плитою. Чоловік підбирає картонний стакан з малюнком гілочки і обережно ставить назад. «Це треба одягнути на гірлянду і буде красиво. А гілочки Анічка малювала», — згадує він. Сергій приходить сюди рідко, аби не прокручувати той зловісний день.

1 березня все живе оголосило весну. Чоловік зібрав речі та пішов на роботу. Анічка пішла до знайомих в кафе, де періодично збирала декор. Тоді готувались до 8 березня. Вона поралась цілий день, а ближче до вечора підтягнулись друзі. Пізніше приїхав і Сергій. Анічка видихнула. Потім родина зібралась в церкву. Щоп‘ятниці сім‘я Гайдаржи ходила на зібрання, де кожний тягнувся до маленького Тимофія, хотів потримати його на руках. «Всі ніби відчували, що роблять це востаннє», — каже Сергій. Додому повернулись близько 8 години вечора. Анічка подзвонила їхнім батькам і спитала, яку шаурму вони хочуть на сніданок. Склала список, знайшла заклад, підготувала одяг. Потомлені заснули, а з ними й діти. Лізі спала з Сергієм, Тимофій з мамою. Близько 2 ночі стався вибух.

Чоловік вибіг на вулицю з донькою. Він сподівався, що закони фізики не спрацювали. Але цього разу сталось інакше. Березневий декор Анічки ще довго висів у закладі друзів. Сергій став рідким гостем в цих краях. Він роздає інтерв‘ю закордонним медіа, бере участь у державних заходах, щоб говорити про російські злочини на весь світ. І головне — турбується про те, щоб на могилі у Анічки були її улюблені білі квіти.

В ніч на 2 березня Надія довго не могла заснути. У людей похилого віку так буває. Не спав і Володимир. А раптом що. Як тільки почав впадати у сон, пролунав вибух. «Ніби і знаєш, що це може статись, але не очікуєш, тому що поруч немає ніяких важливих установ або критичної інфраструктури, наприклад. Лише бойлерна, яка нікому не потрібна», — говорить він. Бабуся почала запитувати онука, що сталось. Він сказав правду, а потім одягнув стареньку і попросив про допомогу. Чоловіки винесли Надію з квартири. Так бабуся вперше за 2.5 роки опинилась на вулиці під зоряним небом. Вона жадібно дихала горілим повітрям і вже думала про долю тих, з ким давно знайома.

«Надічка, привіт», — вигукує бабуся з машини онука. Надія жила поверхом нижче. Вони не бачились вже декілька місяців, тому зараз наздоганяють втрачене. Говорять про інших сусідів: хто живий, хто загинув. Бабуся Надя переймається й іншим питанням, більш земним: чи виплатили сусідці компенсацію. Та каже, що поки в процесі. «Я так рада, що ти жива», — повторює довгожителька. Допоки онук займається справами в квартирі, старенька сидить в машині, а позаду неї зруйнований дім. Можливо, вона його і не бачить повністю. Лише відчуває.  

Її квартира знаходиться в правому крилі будинку, де здебільшого повилітали лише шибки. Вже скоро Володимир займеться встановленням нових вікон. І після цього бабусю Надю знову занесуть у квартиру на четвертий поверх. Поки що вона сидить і дихає свіжим повітрям на вулиці. Та не це робить її щасливою, а думка про повернення додому.

Зараз живе разом з онуком Володимиром на першому поверсі в квартирі його дружини.

Донька Раїси повернулась до мами після того, як розійшлась з чоловіком. Не склалось, буває. Ось так і тіснились між собою наступні кілька років. Спочатку онука жила в кімнаті з донькою Раїси, а потім виросла і захотіла мати особистий простір. Їй виділили окрему кімнату, а донька перебралась до Раїси. Поклеїли розцяцьковані шпалери, які тримаються донині. В підлітковому віці онука відкрила для себе фотографію. Знімала усе: і вдома, і в храмі. Навіть виставки в Одесі робила. І хто знає: скільки могло ще бути виставок, якби не почалось повномасштабне вторгнення рф. Дівчата поїхали за кордон, Раїса лишилась одна. Точніше — не одна, з Богом. 

В квартирі жінки було багато ікон. З кожної подорожі привозила нову. Деякі прив‘язувала до важливих подій в житті. Основні ж стояли в червоному куточку. В кімнатах був зроблений ремонт. Колись Раїса працювала начальницею бази відпочинку. Ремонтом займався знайомий знайомого — хлопець Боря, який щойно повернувся з в‘язниці. Раїса заплатила гроші наперед. Боря класно зробив ванну кімнату, але закінчити роботи не встиг — потрапив під автобус. Потім він приходив до Раїси уві сні, щоб попросити вибачення, що так і не доробив заплановане, а гроші вже взяв. Принаймні, так каже жінка.

1 березня було звичайним і нічим не відрізнялось від інших перших чисел місяця. Душ, просфори, відпочинок, служба. В перервах - молитви. Ввечері до Раїси прийшли друзі, приготували смачну трапезу і розійшлись. Тоді вона почувала себе зле і майже одразу заснула. Навіть, помолилась на півсили. Після удару всі поверхи, що були над бабусею, обвалились. Кімната, де вона спала, втрималась. «Мене врятувала свята Варварушка», — каже жінка. А, можливо, знову фізика. Цікаво, чи з‘явиться нова ікона у Раїси з цього дня? Цього ми не знаємо.

Тато Володимира Михайло не вижив після влучання шахеда. За місяць до трагедії Володимир з дружиною приходили до нього в гості, щоб підстригти нігті морській свинці Степану. До 24 лютого сім‘я бачилась частіше. Син радував рідних якимись ласощами: то суші, то солоденьке до чаю, то щось замовляв з улюбленого ресторану неподалік. Та найбільше йому запам‘ятався день народження «мєлкой» — так він називає сестричку, яка майже на 20 років молодша за нього. Володимир допомагав сповивати, возився з памперсами. Поступово кімната заповнювалась дитячими іграшками, які зараз вже точно не знайдеш.

Саме 6 поверх став епіцентром удару. Сусіди кажуть, що чули як перед цим шахед кружляв навколо, неначе чорна ворона. А потім завмер, завис у повітрі та влетів у будинок на великій швидкості. Тобто удар був прицільний. У родини Войтових вціліла лише кухня, все інше закладено цегляною стіною за якою зараз порожнеча. Раніше там бігала маленька сестричка і шуміла морська свинка Степан.

Володимир поступово завішує вікно у бабусі та дідуся. Він приречено говорить про війну, владу і друзів, які загинули. Та від цієї монотонності стає ще страшніше.

На сходовому майданчику лежить п‘яниця. Він хоче потрапити додому, але сил не вистачає навіть, щоб встояти на ногах. Незнайомець валиться при спробі піднятись, як маленька дитина. Сусід Максим спускається вниз, він збирає розкидані гроші і кладе загубленому в сумку. До Максима виходить Володимир. Вони ніколи не дружили близько, та зараз розговорились і зачепились про баскетбол: хто, де і з ким грав. Володимир знав про існування Максима, Максим про Володимира, та обидва гуляли в різних компаніях. Тепер вже не до кидків у сітку.

Зараз вона одягнена в футболку з мінімалістичним написом “Ukraine”. На початку повномасштабної війни Олександра з первістком поїхали за кордон у Польшу. Гуляла у старому місті й згадували рідний Пересип - так називають тутешній район. Жінці не вистачало дерев, рослин та квітів. Вона звикла до зелені, а не до бетону. Можливо, тому і повернулись назад. Олександра не жалкує про це рішення, попри все. Каже, що “десь там” гірше, ніж “тут”. Вона витримала в Польщі рік.

«Я б не хотіла змінювати щось у своєму житті» — каже Олександра тремтячим голосом. Та росіяни вирішили за неї. Вона вперше в житті відчула себе чужою в рідному місті. Ніби земля пішла з-під ніг.

Родина Чернових — одна з перших, хто заселився у будинок після будівництва. Тут жила бабця, дід і мама, пізніше народилась Олександра. Ранком бабуся будила онучку в школу. Маленька Саша снідала під радіо й вибігала на вулицю, яка дихала м‘ятним повітрям. Після навчання дідусь виглядав у вікно і зустрічав школярку смаженими пухкими млинцями.

В цій квартирі виросло три покоління: мама Олександри, вона сама та її старший син. Якби не росіяни, виросло б ще одне. Напередодні трагедії жінка з чоловіком готувались до народження двійнят. Робили ремонт в дитячій кімнаті. Деякі артефакти лишились від сина. Наприклад, шведська стінка.

1 березня жінка їздила по справах в центр міста. Що саме робила там — вже не пам‘ятає. Ближче до вечора повернулась додому. Чоловік якраз закінчував з ремонтом. Олександра помила клітку папуги.

«Звичайний буденний день», — каже вона.

Олександра боялась вибухів, але найбільше лякало дринчання шахедів. Вона завжди передчувала, що може трапитись щось страшне. Тому з сином у повітряну тривогу ховались на першому поверсі . Але на 8 місяці вагітності спускатись ставало дедалі важче.

Вночі 2 березня Олександра та її чоловік почули шахед, який врешті й влучив у будинок.

«Можливо, спустимось?» — питала вона, але чоловік відмахувався, мовляв все буде добре. Та за декілька хвилин обидва притихли, як маленькі звірята, котрі заховались від вовка. Але вовк почув запах. Шахед влетів у будинок з шаленою швидкість без краплі жалю. 

«Біжи», — крикнув чоловік. Все залило помаранчем. Єдине, що чула Олександра - це крик свого старшого сина. Вона впала на коліна, обійняла хлопця, а чоловік накрив сім‘ю своїм тілом. Олександра постійно жмякає в руках серветку, та на цьому моменті не витримує і починає плакати.

«Якщо є якесь передчуття, то треба до нього прислуховуватись».